СКРИПУ́ЧИЙ, а, е.
1. Який скрипить, утворює скрип (див. скрип 1). Скрипуче колесо довше ходить (Українські народні прислів’я та приказки, 1955, 146); Скрипучі сани широко розкочуються на повороті (Зінаїда Тулуб, Людолови, II, 1957, 124); Вартовий глянув на його документ з печаткою Генштабу і пропустив у скрипучу хвіртку (Сава Голованівський, Тополя.., 1965, 23); Безногий поправив скрипучий саморобний протез, скривився, відчувши біль (Віталій Петльований, Хотинці, 1949, 82); Прорвався крізь облогу хмар блідий місячний промінь, упав на стару, скрипучу липу (Любомир Дмитерко, Наречена, 1959, 207).
2. Різкий, неприємний, схожий на скрип (див. скрип 1). Він говорив тихо, скрипучим, монотонним голосом (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 292); Він зареготав якимсь хворобливо скрипучим сміхом (Олесь Досвітній, Вибр., 1959, 74); На луках лунають скрипучі голоси деркачів (Знання та праця, 5, 1970, 29); — Добрий ранок, вороне. Ти їсти хочеш? — Птиця б’є крильми по клітці і повторює своє скрипуче вітання (Михайло Стельмах, I, 1962, 9).
3. перен., розм. Великий за силою вияву; дуже сильний (про мороз). Придавили люті, скрипучі морози (Іван Микитенко, II, 1957, 26); Вдарили скрипучі морози, дерево тріскалось, і вранці знаходили замерзлих галок (Олесь Донченко, III, 1956, 123).