СКОРЧИТИ, чу, чиш, док., перех.
1. Док. до корчити. Почув [Іван] ще тріск кості, гострий до нестерпучості біль, що скорчив тіло (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 351);
// безос. Марко заскреготів зубами, скрикнув, скорчило його судорогами, і він бебехнувся об землю (Олекса Стороженко, I, 1957, 343); Її скорчило від болю (Юрій Смолич, Сорок вісім.., 1937, 40).
2. Дуже зігнути (у 2 знач.). Скорчити ноги.
3. розм. Скрививши своє обличчя, надати йому іншого виразу. Коли Келембет, порушуючи встановлену звичку, назвав його Іваном Петровичем, — той скорчив таке обличчя, що розсмішив самого Василя (Юрій Яновський, II, 1954, 101); Розважаючи товаришів, скорчив [бульдозерист] таку міну перед об’єктивом, що мимоволі всміхнешся (Олесь Гончар, Тронка, 1963, 186).
4. перен., рідко. Перемогти, подолати кого-небудь. Біль твій такий великий, що його можуть почути і відчути скрізь, але тебе скорчили віки насильства, і ти плачеш, стогнеш.. і — мовчиш (Мирослав Ірчан, II, 1958, 65).
♦ Скорчити Лазаря — прикинутися безталанним, нещасним. — Чого ти здихаєш? — гримнув на неї голова. — У чоловіка навчилася?.. Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив… (Панас Мирний, II, 1954, 41).