КО́РЧИТИ, чу, чиш, недок., перех.
1. також без додатка, перев. безос. Виникати, з’являтися (про корчі); судомити. — Так мені живіт болить, так болить, аж корчить… (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 454); Хлопцям з голоду корчило шлунки, в очах літали зелені й жовті метелики (Іван Микитенко, II, 1957, 413); Нестерпне ридання [Ганни] тіпає і корчить тіло (Василь Козаченко, Сальвія, 1959, 111).
2. перен., розм., рідко. Удавати кого-небудь, прикидатися ким-небудь. Черниш спалахнув: — Товаришу сержант! ..Що ви з себе Швейка корчите? (Олесь Гончар, I, 1954, 4).
♦ Дурня корчити див. дурень.