СКУ́ШУВАТИ, ую, уєш, недок., СКУСИ́ТИ, скушу, скусиш, док., перех. Кусаючи, відділяти частину чого-небудь.
 Скушувати (скусити) набій, заст. — заряджаючи рушницю набоєм з паперовою голівкою, відривати її зубами. Пан з небораком чатують за краком; Виймають з торбин причандали, Набої скусили і з цілої сили По кулі в рушниці загнали (Михайло Старицький, Вибр., 1959, 113).

СКУШТУВАТИ, ую, уєш, перех. Док. до куштувати. — Не поцурайтесь хліба-солі, Борщу скуштуйте, галушок (Іван Котляревський, I, 1952, 205); — А що це ти, Корнію, обминаєш нашу хату? Хоч би горілки зайшов скуштувати (Панас Кочура, Золота грамота, 1960, 44); Важке було дитинство у Миколи Щорса, багато горя й муки замолоду скуштував він (Семен Скляренко, Легендарний начдив, 1957, 10).
♦ Давати (дати) скуштувати перцю кому — те саме, що Давати (дати) перцю (див. давати); Облизня скуштувати див. облизень; Скуштувати березової каші (кашки) див. березовий; Скуштувати лозини (лозанів, нагаїв, аршина і т. ін.) — бути побитим лозиною, нагаями, аршином і т. ін. Щодо Симона, то з ним розмова буде вдома і він таки скуштує добрих лозанів (Олексій Полторацький, Дит. Гоголя, 1954, 117); [Сотник:] Шуткувать я не люблю. Півсотні нагаїв скуштуєш зразу, Як не послухаєш мого приказу! (Марко Кропивницький, V, 1959, 232); Петро весело засміявся, ніби хтозна-який задоволений з того, що Васько скуштував дідового аршина (Юрій Збанацький, Малин. дзвін, 1958, 85); Скуштувати меду якого — зазнати чого-небудь на власному досвіді, відчути щось самому. — По правді сказати, умирати я не вмирав.. Ну, та це пусте — спробувати можна. — Тим паче, — додав сивий дід, — що доведеться тільки раз на віку скуштувать того меду! (Михайло Старицький, Облога.., 1961, 11); Скуштувати, почому (почім) ківш лиха див. ківш; Скуштувати хліба див. хліб.

СКУШАТИ, аю, аєш, недок., СКУСИТИ, скушу, скусиш, док., перех., розм., заст. Спокушати. [Старшина:] Всі гроші громадські треба здать у казначейство, щоб не скушали (Карпенко-Карий, I, 1960, 39); В шинках повно народу, всі п’ють. Таки так скушає мене нечистий, куди не повернись, та й годі (Нечуй-Левицький, III, 1956, 256); — Е, братику, — каже чорт. —.. Як же б ми вас і скушали, коли б не знали, яке серце у людей?.. (Олекса Стороженко, I, 1957, 88).

СКУЧНУВА́ТО.

1. Присл. до скучнуватий.

2. у знач. присудк. сл. Про відчуття нудьги, яка панує де-небудь. У нас усе гаразд, тільки дуже порожньо і скучнувато (Леся Українка, V, 1956, 188).

СКУЧНУВА́ТИЙ, а, е. Трохи скучний. Жив [письменник] подвійним життям. На роботі одним — буденним і часом скучнуватим редакційним, а вечорами й на світанку — творчим, цікавим (Василь Кучер, Голод, 1961, 201).

СКУЧНО.

1. Присл. до скучний. Масницю провели ми доволі скучно (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 428); Наталя стиха скаржилася, що їй жити важко у княгині, скучно (Степан Васильченко, II, 1959, 57).

2. у знач. присудк. сл., кому і без додатка. Про почуття нудьги, туги, яке охоплює кого-небудь. — Ти чудний чоловік, — все тебе нудьга бере, а мені ніколи не буває скучно (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 45); Сергієві скучно було їхати самому (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 142); Дуже скучно за домом (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 266).

3. у знач. присудк. сл. Про відчуття нудьги, яка панує де-небудь. У нас.. на святки було скучно, бо була дуже погана погода (Леся Українка, V, 1956, 6); Ми цілим гуртом пішли на вечір до відомого астронома Мейєра,.. скучно було так, що гинули мухи (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 334).

СКУЧНИ́Й, а, е.

1. Який відчуває нудьгу; невеселий. Чарівник сидить у березняку на траві сумний і скучний (Степан Васильченко, II, 1959, 55);
//  Який виражає нудьгу. Обличчя в Ліщини охмурніло, стало скучне (Степан Васильченко, II, 1959, 151);
//  у знач. ім. скучний, ного, чол.; скучна, ної, жін. Той, хто відчуває нудьгу. Скучних і нудних на весіллі нема, Та їх взагалі нам не треба (Сергій Воскрекасенко, З перцем!, 1957, 203).

2. Який викликає нудьгу; нецікавий. Тепер моя нога в «нормальному» стані,.. позволяє писать і навіть скучні книжки читать (Леся Українка, V, 1956, 187); Збори були для мене скучні (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 405);
//  Який не викликає інтересу. — Пане Ястшембський! наші вельможні панни такі манірні, такі тонні та скучні! (Нечуй-Левицький, II, 1956, 63); Бронко на перших порах видався Сташці досить скучним партнером (Ірина Вільде, Сестри.., 1958, 386);
//  Який викликає нудьгу своєю одноманітністю, монотонністю, похмурістю. Раптом.. почався співу вільний, розмірений, скучний (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 131); Вона [картина], безперечно, виграла б при меншому габариті. Тоді не викликали б критичного напряму думки ні зайвина скучного неба, ні настирливість зеленої стіни жита (Олександр Довженко, III, 1960, 104);
//  Позбавлений різноманітності, яскравості, радості. Я маю право на таке [яскраве] життя, як кожна людина, а тим часом мушу скніти й волочити скучне життя без надії на краще (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 435); Відтак попливли дні за днями. Скучні, одноманітні (Гнат Хоткевич, II, 1966, 168).

СКУЧНЕ́НЬКО.

1. Присл. до скучненький.

2. у знач. присудк. слкому і без додатка. Про почуття нудьги, туги, яке охоплює кого-небудь. Юхим, шкільний сторож, пішов вечеряти додому, і мені одному скучненько. Сідаю — пишу свій щоденник (Степан Васильченко, IV, 1960, 17).

СКУЧНЕ́НЬКИЙ, а, е. Досить скучний. Скучненька людина; Скучненька книжка.

СКУ́ЧИТИ див. скучати.