ЗВИТЯ́ЖНИЙ, а, е.
1. уроч. Стос. до звитяги. Оця рука [більшовика] із бойовим натхненням Несла звитяжний прапор в боротьбі (Валентин Бичко, Вогнище, 1959, 25); Звитяжна слава;
// Який закінчується звитягою (у 1 знач.). Тоді, у глибокому підпіллі, пісні поета кликали синів і дочок України на звитяжний бій з окупантом-нелюдом (Літературна Україна, 19.X 1962, 1); І воїни в звитяжному поході На смерть стояли тут за цілий світ (Любов Забашта, Вибр., 1958, 64);
// Який домагається звитяги, завжди перемагає. [Кобзар:] Боже! хоч би на сьогодні тільки ти дав мені побачити світ сонця, подивитися на наше звитяжне військо та тоді хоч би й умирати (Володимир Самійленко, II, 1958, 68); Молодий отаман — великого розуму козак і в бою звитяжний воїн (Яків Качура, Вибр., 1953, 40);
// Який виражає звитягу, прагнення до неї. Навколо точилися запеклі бої, лунало звитяжне солдатське «ура!» (Леонід Юхвід, Оля, 1959, 39); Совка задоволено прислухався до розмов, і звитяжна усмішка грала на його вустах (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 239);
// Геройський, доблесний. Кожний день увінчує і нашу республіку звитяжними подвигами трудівників міст і сіл (Радянська Україна, 6.XI 1960, 1).
2. рідко. Пронизливий, різкий (про звуки). А з високого замка, з дзвіниці, назустріч звитяжному галасу й стогону бездольних скональців линув урочистий дзвін (Михайло Старицький, Облога.., 1961, 37); І буря в своєму звитяжному свисті Літає в плащі сніговім (Максим Рильський, I, 1960, 189).