ЗВИТЯ́ЖЕЦЬ, жця, чол., уроч.
1. Той, хто переміг у бою, у війні. — Це козаки з походу вертаються, — пояснив Сава Петрович. — А їх ото зустрічають, як і подобає — звитяжців (Андрій Головко, II, 1957, 273); Тепер він мав іти, як нічний злодій… Безоружний, мав стати звитяжцем озброєних до зубів, несхитних у своїй запеклості ворогів (Павло Загребельний, Європа 45, 1959, 33);
// Герой, витязь, лицар, — Ну, а молодець же ти, козаче! Такого турка вложив, цілий загін віддав нам… Молодець, звитяжець (Іван Ле, Хмельницький, I, 1957, 200);
// Боєць, воїн. Це звідси [із Запорізької Січі] вилітали хоробрі звитяжці, які захищали народ свій від напасників-чужинців (Іван Цюпа, Україна.., 1960, 20).
2. Той, хто, перемагаючи труднощі, наполегливо працюючи, демонструючи своє мистецтво і т. ін., досягає успіхів у чому-небудь. Усі троє.. — славні звитяжці семирічки, усі троє — делегати XXII з’їзду КПРС (Радянська Україна, 17.X 1961, 3); Йдуть юнаки, стрункі, неначе клени, звитяжці у невтомному труді (Володимир Сосюра, Так ніхто.., 1960, 39).