ЗВУ́ЧНИЙ, а, е.
1. Який чітко і виразно звучить; гучний і чистий. Драматична поема «Ярослав Мудрий» написана легким, звучним віршем, образною мовою (Українська радянська драматургія за сорок років., 1957, 84); Звучний голос.
2. Який видає чисті, дзвінкі звуки. Чому на чернігівські бандури великий попит? Тому, що вони звучні, легкі, красиві (Знання та праця, 1, 1966, 17).
3. перен. Пишномовний, багатообіцяючий. — Альфа! Альфа, сюди! — Худюча Альфа, що мала таке звучне ім’я, прищуливши вуха, подалася на той поклик (Юрій Збанацький, Ліс. красуня, 1955, 3).