ЗВІЛЬНА

ЗВІЛЬНА, присл. Не поспішаючи, повільно. Вона шила звільна, щоб успокоїтись (Ольга Кобилянська, I, 1956, 108); Анатолій звільна повів головою, справа наліво, немов угадував, де сидить Державна комісія (Василь Кучер, Дорога.., 1958, 67);
//  Не бурхливо, не сильно, тихо. В горі, над верховіттям дерев, звільна подував легенький вітрець (Яків Качура, Вибр., 1947, 141);
//  Поступово, не зразу. Звільна здобув він собі признання і пошану у селян не лише свого села, але й цілого повіту (Іван Франко, IV, 1950, 317); Звільна народжувалися звуки нового дня: десь клацнув ланець коло криниці, хтось до когось озвався, прогуркотіла на шляху автомашина (Хлібороб України, 1, 1963, 25).