ЗВАТИСЯ, звуся, звешся, рідше зовуся, зовешся, недок.
1. Іменуватися, мати ім’я, назву; називатися, прозиватися. Спитав він: «Як ти звешся, дівчино таємна?» — Ізольда Білорука, — відмовила вона (Леся Українка, I, 1951, 410); — Мій дід теж Матвієм звався (Михайло Стельмах, I, 1962, 318); Ще хлоп’ям був, приземком, а всі вже зілля знав: і як зветься, і де й коли процвітає (Марко Вовчок, I, 1955, 274); Село, до якого ми під’їжджали, звалося Синій Вир (Семен Журахович, Вечір.., 1958, 276); Я на брата схожий і з обличчя, тільки звуся досі «мамин мізинчик», бо я ніяк не росту (Юрій Яновський, I, 1958, 307).
2. Своїми особливостями відповідати якій-небудь назві, якомусь поняттю; характеризуватися яким-небудь словом. Колись ти [Київ] звався: чудодій, кудесник, — тепер тобі ім’я — лиш месник! месник! (Павло Тичина, II, 1957, 164); Як захочеш змірять силу, Бий щосили молотком, Як дзвінок задзвонить, сину, Можеш зватись козаком! (Олександр Олесь, Вибр., 1958, 340); Той, хто сказав би хоч слово, хоч півслова проти Марини, не міг би більше зватись його другом (Любомир Дмитерко, Наречена, 1959, 152); Яке воно [особисте щастя] повинне бути, щоб зватися щасливим, гаразд не знала (Іван Ле, Міжгір’я, 1953, 22).