ЗВА́БА, и, жін.
1. Те, що приваблює, манить, спокушає. Хіба ж Тоня.. сіла б із ним в каючок, якби і її не штовхало оте чортеня зваби, спокуси, жадання торкнутися чогось забороненого, звідати незвіданого? (Олесь Гончар, Тронка, 1963, 243); Не віддали мене, ти, часе літ кипучих, Від зваб життя, від чар мети (Павло Усенко, Листя.., 1956, 107).
2. Принадність, чарівність. Цей дерев’яний, гулкий, мов палуба, міст мав для Ібрагімова свою звабу (Олесь Гончар, Новели, 1954, 154); Чарівний світ з голубим небом весни і неосяжністю далеких просторів, серед яких волею молодості Орися повинна була летіти, як голубка до сонця, втратив для неї звабу і був звичайним, непомітним, буденним (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 126).