ЗРУ́ШЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до зрушити 1, 2, 4. Бряжчало намисто у молодиць на грудях, ..гриміли ослони, зрушені з місця (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 355); Відповідь могла вирватись сама, як необережно зрушена скеля (Іван Ле, Міжгір’я, 1953, 53);
// зрушено, безос. присудк. сл. Здіялось те ненароком; Зрушено все, що дрімало… (Павло Грабовський, I, 1959, 357).
2. у знач. прикм., заст. Який відчуває велике хвилювання, схвильований. [Сербин:] Повеселій же, повеселій — не будь такою зрушеною, а то по одному виду можна угледіти, що маєш щось на душі… (Степан Васильченко, III, 1960, 41);
// Який виражає хвилювання. — Є такі рани, які жадалось би і від себе самої сховати, а не то, що від миру, — зітхнула важко Орися, відвернувши від Катрі свій зрушений вид (Михайло Старицький, Облога.., 1961, 17).