ЗНАХАБНІ́ЛИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. мин. ч. до знахабніти.
2. у знач. прикм. Те саме, що нахабний. А по селах партизани Сміливо гукали І фашистам знахабнілим Жити не давали (Любов Забашта, Вибр., 1958, 247); Стали Вдвох міркувать вони, як женихів знахабнілих позбутись (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 234); * Образно. Земля навколо ревла й горіла від пекельної стрілянини, бомб та виття знахабнілих ворожих літаків (Іван Ле, Клен. лист, 1960, 44).