ЖАЛІБНИ́ЦЯ, і, жін.
1. заст. Жіночий рід до жалібник. Приходили раз по раз люди одвідати нас, а найбільш тих молодиць-жалібниць убігало, що вони було в нас і нащебечуться і наплачуться (Марко Вовчок, I, 1955, 232); [Зінька:] Жалібниць багато, та допомоги ані гич! (Марко Кропивницький, II, 1958, 20); Боровик посміхнувся до дружини. — Ти в мене жалібниця. Турбуєшся за людину (Юрій Збанацький, Переджнив’я, 1955, 64); * Образно. А ліра голосить, квилить жалібниця, — «Сирітки» сліпець починає (Леся Українка, I, 1951, 345);
// фольк. Епітет люблячої матері, сестри, взагалі співчутливої жінки. Журився дуже батько Грицьків, матері ж жалібниці у його не було, так як і в Настусі (Ганна Барвінок, Опов.., 1902, 453); — Ой, летіть, синиці, Де рідні сестриці, Нехай мене одвідають Мої жалібниці! (Українські народні ліричні пісні, 1958, 423); * У порівняннях. Чорніє здалеку свіжа могила, а над нею похилились білі берези, мов сестри-жалібниці над братовою могилою… (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 182).
2. заст. Медсестра. На гімназіальному дворі стояли кухні, сновигали санітари, жалібниці, лікарі (Яків Качура, II, 1958, 57); Сестри-жалібниці — дружини робітників. Одна з них пише листа біля ліжка пораненого (Олександр Довженко, I, 1958, 55).