ЗДИВО́ВАНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до здивувати. Діти — хлопчик і дівчинка — здивовані незвичайною обстановок, шептались поміж себе (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 165); Дядько був немало здивований з нашого візиту (Минуле українського театру, 1953, 29); «Тому тебе багато й є, що тебе ніхто не п’є», казали колись чумаки, здивовані тим, що воли їхні не п’ють води з моря (Олесь Гончар, II, 1959, 58).
2. у знач. прикм. Який виражає здивування. Петро стояв і не вводив з Шестірного своїх здивованих очей (Панас Мирний, I, 1954, 354); Федір Стрипський пильним здивованим поглядом подивився на дочку (Семен Скляренко, Карпати, II, 1954, 180);
// Сповнений здивування; який містить у собі здивування. — А коли я, Грицьку, скажу, що ти нам потрібний сьогодні? Що ти на це? І на Саранчукове здивоване запитання — на що саме потрібен, поділився [Федір Іванович] з ним своїми міркуваннями (Андрій Головко, II, 1957, 492).