ЗДИ́БАТИ 1 див. здиба́ти.
ЗДИ́БАТИ 2, аю, аєш, док., перех., заст. Забити в колодки. А там панові не вподобався, Писарині якому, — Ноги здибають, руки сплутають І звезуть до прийому (Степан Руданський, Тв., 1956, 41).
ЗДИБА́ТИ, а́ю, а́єш і ЗДИ́БУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗДИ́БАТИ, зди́баю, зди́баєш і діал. зди́блю, зди́блеш, док., перех. Зустрічати кого-небудь, ідучи або прийшовши кудись. Якось іде Іван з села до міста. Та й що був тільки вийшов за село, здибає пана (Україна сміється, I, 1960, 53); Я здибував її, але не говорив з нею (Ольга Кобилянська, III, 1956, 146); Він міг здибати цю людину потім, через кілька років, і відразу пізнати її (Володимир Владко, Аргон. Всесв., 1947, 39); * Образно. — А що, Федоре, панів куме? — ледве ворочаючи язиком, вимовляє Федір. — Дожився? Здибало тебе щастя, що не втрапиш, як і відкараскатись від нього? (Панас Мирний, IV, 1955, 233);
// Знаходити щось, натрапляти на що-небудь у дорозі. Він здибував усе частіше дими, пожарища, забитих коней (Олександр Ільченко, Козацькому роду.., 1958, 110); Ще одну сосну ми здибали. На камені гірському стоїть вона, і вітри її хилитають на всі боки (Юрій Яновський, II, 1958, 126);
// перен., що. Зазнавати чого-небудь, переживати щось. Як в дорозі здиблю горе, Що тобі несе удар, Сам його до себе справлю І прийму його тягар (Іван Франко, XI, 1952, 13).