ЗДВИГАТИ, аю, аєш і ЗДВИГУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗДВИГНУТИ, ну, неш і рідко ЗДВИНУТИ, ну, неш, док.
1. неперех. Рухати, ворушити чим-небудь. — А я, напрацювавшись.., що й ногами не здвигну, мушу, мов пес той, мерзнути на мокрій землі? (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 97); Пувичка здвигнув ліктем, зачепивши Альошу по голові (Іван Микитенко, II, 1957, 220);
// перев. із сл. плече, плечі, рамено, рамена. Піднімати і опускати плечі (рамена) на знак подиву, роздуму, зневаги, нерозуміння і т. ін. Вчитель здвигував плечима і сердився — виходило прикро (Михайло Чабанівський, Стоїть явір.., 1959, 10); Післанець [посланець] здвигав раменами — не знаю, мовляв, наше діло збоку (Гнат Хоткевич, II, 1966, 86); — А… одчепіться! — здвигнула плечем Устина, — вам усе б тільки гроші та гроші! (Степан Васильченко, I, 1959, 198).
♦ [І] бровою не здвигне див. брови.
2. перех. Зсовувати, зрушувати з місця що-небудь. Лев сильний із Самсоном Вічне [навічно] скаменіли. А потому зійшлись люди, Київ збудували, Та Самсона того й лева 3 місця не здвигали (Степан Руданський, Тв., 1959, 504); * Образно. Згуртуйтесь, здвигніть, зруште скелю народної ненависті в оце прокляте, гниле, застояне болото! (Петро Колесник, Терен.., 1959, 197).
3. перех. Примушувати здригатися, коливатися що-небудь. Здвигають землю гуркотом гармати, стрясають небо громом літаки (Іван Гончаренко, Вибр., 1959, 105);
// безос. Вибухом здвигнуло землю, полоснуло з лісу в небо полум’я (Іван Ле, Право.., 1957, 111).
4. перех., книжн. Будувати, зводити. — Ми вмієм о 3 найдрібніших пилинок, камінців та патичків здвигати такі будови, яких не здвигне ніяка людська рука (Іван Франко, IV, 1950, 128); Здвигнемо свій дім, свій храм! Хай вільний лунає спів! (Уляна Кравченко, Вибр., 1958, 98).
5. тільки док., неперех. Те саме, що здригнутися. — Сип! — гуконув Чіпка на всю хату й ударив кулаком по столу — аж вікна здвигнули (Панас Мирний, II, 1954, 154); Тільки б не здвигнути, тільки б подихне вирвався раптово з грудей, коли впіймає його на волосинку оптичного приціла. Твердіше руку, Маріє! (Василь Кучер, Чорноморці, 1956, 143).