ЗБУ́РЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до збурити. Синіла, відбиваючи в своїй глибині ніжні, білі, пухнасті хмарки, повновода, широка, збурена повіддю річка (Василь Козаченко, Сальвія, 1959, 216); Збурена, зелектризована власними похвалками юрма невгавала (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 203); Він, неспокійний, весь збурений суперечливими почуттями, подався на лікарський виклик (Юрій Збанацький, Сеспель, 1961, 125).
2. у знач. прикм. Який перебуває в неспокійному стані. Широкий лан лежав, мов хвилясте, збурене море (Іван Цюпа, Назустріч.., 1958, 366); Текля, збурена, бліда, мовчки слухала, як наволікали на неї поговір, ображали, насміхалися (Костянтин Гордієнко, Дівчина.., 1954, 252); Нахмурені, зосереджені хлопці, припинивши роботу, спідлоба стежать за просуванням розхристаної, збуреної колони ворожих військ (Олесь Гончар, Партиз. іскра, 1958, 16); Всі почуття її, збурені, незрозумілі, переплутані, вилились в тому вигуку: — Сергій… Петрович! (Вадим Собко, Справа.., 1959, 143).