ЗАВОЛАТИ

ЗАВОЛАТИ, аю, аєш, док. Почати волати; закричати. — Ой лишенько, — заволала Христя.. й сплеснула руками, — та воно ж умре отут серед двору! (Юрій Яновський, II, 1954, 53); Клятий щупак як вистрибне з кошика. Побачив його пан та як заволає: — Злодію, грабіжнику! Де ти щупака взяв? (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 75);  * Образно. Вночі заволав несамовито вічовий дзвін біля Софії (Антон Хижняк, Д. Галицький, 1958, 53);
//  уроч. Звернутися до кого-небудь з проханням, закликом і т. ін. Хаєцький з гиком пришпорив коня. Швидше б, швидше! Далека змучена Прага заволала до нього хором живих людських голосів: «На помоц!» (Олесь Гончар, III, 1959, 430);
//  по кому, розм. Те саме, що заголосити.  * Образно. То по кому заволала, Затрембітала трембіта? (Микола Шеремет, Дорога.., 1957, 41).