ЗАВІ́Т, у, чол.
1. уроч. Заповіт, настанова, порада, побажання, дані наступним поколінням або послідовникам. Поблагословив [господар] її та знов питає: — А що, доню, пам’ятатимеш мій завіт тобі? (Марко Вовчок, I, 1955, 17);
// Звичай, успадкований від давніх часів. А поминки будуть хороші, збираються ж хлопці у гості, Запалять люльки в пожарищі — далекого завіту знак (Андрій Малишко, Запов. джерело, 1959, 83).
♦ Ветхий завіт див. ветхий; Новий завіт див. новий; Ламати завіти — не дотримуватися чого-небудь. Він ламає завіти корану та завдає їй сором перед людьми (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 135).
2. рідко. Обіцянка. — От що, — сказав він [Христі] мнучись, — не забувай свого завіту: мене не стане — помолися за мене! (Панас Мирний, III, 1954, 376).