ЗАТЕ, спол.
1. Уживається для протиставлення речень або членів речення; проте, однак. Дарма, що Вовк, а добре розсудив, Неначе хто навчив, Що іноді з’їси і не доволі, Зате живеш на волі (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 215); Федько вчився непогано, зате Митрикові доводилось допомагати (Олесь Донченко, V, 1957, 367); Воронцов мовчав.. Зате Самієв, потираючи маленькі, жваві брунатні руки, говорив невтомно (Олесь Гончар, III, 1959, 21);
// Уживається у складі складеного сполучника. Невелика хата у Пріськи Чугаїхи, але зате порядна, біла (Леся Українка, III, 1952, 469); [Іван:] Коли б це хоч невірненька музика, то я б танцював до самісенького світу. Як так кажуть: «Хоч погано, та зате довго!» (Марко Кропивницький, I, 1958, 81).
2. рідко. Уживається для приєднання підрядних наслідкових речень; тому. Латин од няньки наживався, Зате ж за няньку і вступався (Іван Котляревський, I, 1952, 181); [Інгігерда:] Зазнали ми тоді гіркої втрати… Багато сліз сама я пролила… Зате тепер навчилась шанувати Любов і мир родинного житла… (Іван Кочерга, III, 1956, 90).