ЗАСКАВУЧА́ТИ і ЗАСКАВЧА́ТИ, чу, чиш, док.
1. Завищати, виявляючи радість, задоволення (про собаку). Песюга, зрадівши, схопився, заскавучав, ткнувся мордою хазяїну в ноги (Іван Цюпа, Назустріч.., 1958, 219); У дворі, зустрічаючи підводу, радісно заскавучала Джальма (Микола Олійник, Леся, 1960, 10);
// Почати скавучати, скавчати, жалібно завити (про собаку). У сінях наступив [Захар] на чиєсь цуценя й воно жалібно заскавучало (Василь Кучер, Прощай.., 1957, 276); Буян помітив свого господаря, крутнув хвостом, порівнявся з теплушкою і заскавчав, не розуміючи, чому і як від нього втікає господар (Михайло Стельмах, Хліб.., 1959, 167);
// перен., зневажл. Жалібно закричати, заплакати (про людину). Мовчала-мовчала [Явдоха], хотіла відтерпітись… так ще не родивсь той чоловік, щоб утерпів під різками! Далі як заскавучить, як заскиглить… (Квітка-Основ’яненко, II, 1956, 187); Почувши близьку смерть, пан осавул тоненько заскавчав (Олександр Ільченко, Козацькому роду.., 1958, 321).
2. перен. Почати видавати високі, різкі звуки (про предмети). Горнята-близнюки й глечики заскавучали й запищали [під кінськими копитами] (Нечуй-Левицький, III, 1956, 155); Візник шарпнув віжками, і віз заскавчав немазаними колесами (Арсен Іщук, Вербівчани, 1961, 336).