ЗАПОВІ́Т, у, чол.
1. Офіційний документ, який містить розпорядження певної особи щодо її майна на випадок смерті. Стрий їх матері помер, не зробивши заповіту, і полишив значний спадок у готівці й земельних бобрах (Іван Франко, VI, 1951, 203); Кожний громадянин і кожна громадянка можуть за життя розпорядитися своїм майном на випадок смерті. Таке розпорядження називається заповітом (Радянський суд на охороні прав.., 1954, 60);
// Передсмертна воля. Стоять чумаки, вірнеє браття, круг конаючого, похиливши сумно голови, і обіцяють вони сповнити його заповіт… (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 182).
2. перен. Настанова, наказ, дані послідовникам або нащадкам. [Жірондист:] Я писати буду до незнайомих друзів. Я лишу свій заповіт нащадкам по ідеї (Леся Українка, II, 1951, 166); Народ виконав Шевченків заповіт, поховав поета на могилі, звідки видно і лани широкополі, і Дніпро, і кручі… (Михайло Чабанівський, Шляхами.., 1961, 57); — Але умова, Павле Макаровичу, — ви книжки не зачитуєте. — Ну, певно ж. — Це я і так порушую дідусів заповіт, щоб жодна книга не виходила поза стіни цієї бібліотеки (Андрій Головко, II, 1957, 489);
// Те, що увійшло в традицію, встановилося з давніх часів. Свобода торгівлі, свобода обміну була сотні років для мільйонів людей, найбільшим заповітом економічної мудрості, була найміцнішою звичкою сотень і сотень мільйонів людей (Ленін, 31, 1951, 98).
3. Те саме, що заповідь 2. — Навчання в нас — найперший заповіт, — посміхнулась куточками уст Ганна Василівна (Олесь Донченко, VI, 1957, 421).