ЗАМИГТІТИ, тить, док.
1. Почати мигтіти, рухатися, то з’являючись, то зникаючи на короткий час. На вулиці чорна свита виявилась, одна й друга; замигтіли плахти, намітки, потупали діти (Марко Вовчок, I, 1955, 164); Музика вдарила, юрба стрепенулась, та не розійшлась, а тільки заходила швидше, паперова січка замигтіла барвистою метелицею (Леся Українка, III, 1952, 621); На стежці, що вилася між двома стінками кукурудзи і соняшників, замигтіла людська постать (Іван Сенченко, Опов., 1959, 72).
♦ В очах замигтіло, безос. — про зорове відчуття, коли здається, що все навколо або що-небудь мигтить. Кликнули нас до покоїв. Увійшли. Аж в очах нам замигтіло: і зеленіє, і червонів, і біліє, і синіє… чого там нема! (Марко Вовчок, I, 1955, 75).
2. Завиднітися, швидко з’являючись і зникаючи одне за одним, змінюючи одне одного. Поїзд неспокійно захитався й заторохтів на переїзді. У вікні замигтіли залізничні будівлі (Олесь Досвітній, Вибр., 1959, 215).
3. Виділитися, сяючи нерівним, миготливим світлом; заблимати. Замигтіли великі зорі, що займалися в небі (Василь Кучер, Чорноморці, 1956, 108); В далечині замигтів ліхтар (Натан Рибак, Що сталося.., 1947, 59); Вже замигтіли недалеко вогники передмістя (Антоненко-Давидович, Слово.., 1964, 55); * Образно. Парасчина думка перейшла до всіх минулих, давніх часів, і перед нею замигтіли, заблищали, мов чудове малювання — давні веселі дитячі літа (Борис Грінченко, I, 1963, 319).