ЗАХРИ́ПЛИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. мин. ч. до захрипнути. Ганна підхопила малу Галю, захриплу від плачу (Юрій Яновський, Мир, 1956, 63);
// у знач. прикм. Той крик захриплого горла покрив загальний регіт та ґвалт (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 153); Доктор Темір, спітнілий, захриплий, дивився на Таню страшними очима, чекаючи заперечень (Володимир Гжицький, Чорне озеро, 1961, 354).
2. у знач. прикм. Сиплий, не чистого топу (звичайно про голос і т. ін.). — Ну, що сталося? — не то шептав, не то захриплим голосом запитав Мендель робітника, коли порівнявся з ним (Іван Франко, I, 1955, 108); Козак заговорив трохи захриплим голосом: — Прошу панів вельможних не чинити суду над сотником (Іван Ле, Наливайко, 1957, 267);
// Який переривається або супроводжується хрипінням. Минулої ночі він прокинувся од свого захриплого крику: «Ганнусю! Ганнусю! Ганнусю!». Приснилася покійниця дружина (Іван І. Волошин, Місячне срібло, 1961, 5).