ЗАЙВИНА́, и, жін.
1. Те, що лишається після потрібної або встановленої кількості; лишок. — Позиченим і купованим.. ще не жив. Завжди звик своє мати. Хліб і до хліба. Ще й продавав зайвину, щоб одежу й взуття справляти (Василь Кучер, Трудна любов, 1960, 25); Відрізавши сім десятин зайвини у Пишненка, комісія вийшла на шлях (Іван Цюпа, Грози.., 1961, 213).
2. Повнота, надмір чого-небудь. Федь іде й наспівує від зайвини почуттів (Юрій Яновський, IV, 1959, 182); Невтримний сміх — це її прикра вада. Можливо, сміхом у неї виливається зайвина буйно розквітаючих сил молодості (Іван І. Волошин, Місячне срібло, 1961, 33).
3. Те, в чому немає потреби, щось непотрібне. — Зараз, зараз тобі проясниться, любчику! — сквапно відповів він. — Побачиш, що я не балакаю ніякої зайвини (Іван Франко, III, 1950, 243); Підросли [дерева] — їм тісно стало, ми й зрубали зайвину, щоб всі інші розростались на просторі в ширину (Наталя Забіла, Веселим малюкам, 1959, 99).
Не зайвина — те саме, що Не зайво (див. зайво). Тракторист підходить до свіжопофарбованої сівалки, — не зайвина перевірити ще раз (Літературна Україна, 10.IV 1962, 1).