ЗАГОМОНІТИ, ню, ниш, док., розм.
1. Почати гомоніти, заговорити тихо, приглушено (звичайно про кількох або багатьох людей). Тим часом в народі пішла чутка про волю.. Народ загомонів по ярмарках і розвозив гомін по селах (Нечуй-Левицький, II, 1956, 247); От тільки недавно загомоніло все село про Івана Бондаря: надумався чоловік з купкою бідняків організувати соз (Михайло Стельмах, II, 1962, 410); * Образно. Як понесуть товариша В новую світлицю, Загомонять самопали, Гукнуть гаківниці (Тарас Шевченко, II, 1953, 182);
// Заговорити, звертаючись до кого-небудь. Загомонів [Нептун] на вітрів грізно: «Чого ви гудете так різно? До моря, знаєте, вам зась!» (Іван Котляревський, I, 1952, 68); Під’їхавши, верхівці поздоровкались, загомоніли до запечаленого чимось чоловіка (Олесь Гончар, II, 1959, 385);
// Зазвучати в розмові (звичайно про голос). З сіней загомонів щось наставничий, богобоязний голос (Степан Васильченко, Вибр., 1950, 203); За стіною почулася гуготнява, приглушено загомоніли голоси (Валентин Речмедін, Весняні грози, 1961, 26).
2. перен. Почати утворювати безладні звуки; зашуміти. Вітрило надулось, хвиля загомоніла і човен помчав прудко, мов чайка морська (Леся Українка, III, 1952, 622).