ЗАБУ́ТИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до забути 1, 3. Людьми забутий і богами, Сиджу я осьде над потоком (Іван Франко, XIII, 1954, 46); Вода зараз підхопила пліт, поволі обернула його й понесла вниз укупі з харчами, забутими на плоту (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 356);
// забуто, безос. присудк. сл. Завтра відпливає щорічна традиційна екскурсія Дніпром до Канева, на могилу Тараса Шевченка, і їх [дівчат] забуто. Запрошень не одержали (Юрій Яновський, II, 1954, 88).
2. у знач. прикм. Який не зберігся, не утримався в пам’яті. Галя спинялася в розмові й тріпала рукою, силуючись нагадати собі забуте слово (Лесь Мартович, Тв., 1954, 442); У серце пливуть-напливають забуті Чуття молодії (Іван Франко, XIII, 1954, 430).
3. у знач. прикм. Залишений без уваги; покинутий. І очі не бачать — Ні тихої хатиночки В забутому краю, Ні тихої долиночки (Тарас Шевченко, I, 1951, 290); Серед забутого місця пролягала широка дорога аж на гору (Панас Мирний, IV, 1955, 159);
// Занедбаний. Позаростали подорожником та лопухом стежки-доріжки, в забутій канаві біля просіки привільно розкинула зелену плахту жалка кропива (Олесь Донченко, IV, 1957, 115).