ЯСА́, и, жін., заст.
1. Сигнал (у 1 знач.), знак. Понавкруги [навколо] ж гуде Орда хижа та жде, Коли дасть на грабіжку він ясу (Іван Манжура, Тв., 1955, 83); Вернулася Ізольда Білорука. Трістан питає: — Що? Яка яса? — Щось мріє там далеко у просторі. — Щось біле?! — Чорне, як моя коса (Леся Українка, I, 1951, 415); Тепер я зрозумів, що потаємні сили І затамовані бурхливі голоси, Як зимова вода, під кригою струмили, Лише чекаючи весняної яси, Щоб повінню залить болота і долини (Максим Рильський, Поеми, 1957, 266).
2. Чутка, поголос.
♦ Пускати (пустити) ясу див. пускати.
3. Гучні звуки, гуркіт, грім. Я в серці, друзі, пронесу Гармат важких страшну ясу (Андрій Малишко, Битва, 1943, 52).
4. Вітання гарматними залпами; салют. Турки-яничари од галери одвертали, До города Цареграда убігали, Із дванадцяти штук гармат гримали, Ясу воздавали [віддавали] (Українські народні думи.., 1955, 46); Гули в морозній вишині Церковні дзвони голосні, Розкати дальної яси, Народу світлі голоси (Микола Бажан, Роки, 1957, 231).
5. Данина. [Мавка (черкає себе серпом по руці, кров бризкає на золоті коси Русалки Польової)]: Ось тобі, сестро, яса! (Леся Українка, III, 1952, 234).
6. поет. Світло, сяйво. «Дивовижна краса!» Справді неба грайлива яса, Мов дівоче убрання святкове (Платон Воронько, Мирний неспокій, 1960, 129).