ГУ, виг.
1. Уживається при потребі окликнути кого-небудь. Коли слухаємо, щось по лісу гукає, та так далеко, що й голос ледве доносить, а далі все ближче та ближче: — А, дядьку, гу!.. (Данило Мордовець, I, 1958, 57).
2. Звуконаслідування, що передає гудіння вітру і т. ін. По садках — гу-!.. гу-у! (вітер). І падає листя пожовкле додолу, падає, падає, падає… (Андрій Головко, I, 1957, 140);
// Звуконаслідування, що передає безперервний плач. А зозуленька як ку, так ку! а я молода, як гу, так гу! (Павло Чубинський, V, 1874, 589).