ВИПРУЧУВАТИ

ВИПРУ́ЧУВАТИ, ую, уєш і ВИПРУЧА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВИ́ПРУЧАТИ, аю, аєш, док., перех. Повертаючи з боку на бік, смикаючи, вивільняти з чого-небудь (переважно про руки, ноги). Отецько вхопив його за ногу. — Не лізь далі!.. побачить!.. Рви тут! — Не побачить! Лізь! — командував пошепки Санько, випручуючи ногу у товариша з рук (Борис Грінченко, Без хліба, 1958, 52); Тарас випручував із обіймів непокірну, нестрижену голову (Степан Васильченко, II, 1959, 372); А сердешне Неначе благає: Випручало рученята Й до їх простягає (Тарас Шевченко, I, 1963, 311); Шагайда взяв її за лікоть, хотів одвести з метушливого натовпу, але вона випручала руку (Василь Кучер, Чорноморці, 1956, 102);
//  розм. Витягати, висмикувати що-небудь. Чіпка подався назад до ліси, став випручувати хворостину (Панас Мирний, II, 1954, 166).