ВИ́МОВЧАТИ, чу, чиш, док.
1. Не висловитися при певній нагоді, не відповісти; змовчати. Що язики! Не вимовчать ніколи (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 196); Мухтаров вимовчав, нічим не виказав більше свого ставлення до цього факту (Іван Ле, Міжгір’я, 1953, 378).
2. Промовчати певний час. Увесь вечір вимовчав, — ні пари з уст (Словник Грінченка); — Може, води в рот понабираємо, Маріє? Понабираємо і в заклад підемо, хто більше вимовчить (Василь Кучер, Чорноморці, 1956, 285).