ВИ́ДИХАТИ див. видиха́ти.
ВИДИХА́ТИ, аю, аєш і рідко ВИДИ́ХУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́ДИХАТИ, аю, аєш, док.
1. перех. і неперех. Дихаючи, виштовхувати з легенів повітря, тютюновий дим і т. ін. Рівно дише Ліза, часом із силою видихаючи (Юрій Яновський, I, 1958, 185); * Образно. — Ох і начальник у нас! Ох і доконав! А бодай тобі, — вигукував Заруба, наче хотів видихати із себе всю злість (Василь Кучер, Трудна любов, 1960, 381).
2. тільки недок., перех., перен. Виділяти, випускати з себе, поширювати навколо себе. Лій у казані клекотить, шкварчить, здіймає бульби і видихує з себе страшенний чад (Панас Мирний, I, 1954, 48); Тільки невсипуще море бухає десь здалеку, немов незримий велет видихає з себе денну спеку (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 291); Кожна билинка, розніжена сонцем, видихала пахощі, від яких дурманіла голова (Петро Панч, Гомон. Україна, 1954, 301).
3. тільки док., неперех., перен., розм. Знести, витримати. За роботу такий бідолаха ледве стілько дістає, що з тяжкою бідою може видихати (Іван Франко, II, 1950, 131); — Мороз такий, що дай боже видихати (Яків Качура, II, 1958, 472).