ВРА́ЖИЙ, а, е, заст.
1. поет. Ворожий. Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте (Тарас Шевченко, I, 1951, 354); Їй потім хтось розкаже, Як син її Іван Трощив навалу вражу В загоні партизан (Платон Воронько, Поезії, 1950, 11).
2. лайл. Чортів, бісів. Будяк обізвався. — Чого тебе вража сила отут розносила? (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 176); Якийсь вражий син під самісіньким тином яму викопав (Марко Вовчок, I, 1955, 38); Ти що, вража дочко, з таким байдуром водишся? (Михайло Стельмах, I, 1962, 466).