ВОВІК, ВОВІКИ, присл., ц.-с.
1. уроч. Вічно, завжди. Встане правда! встане воля! І тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки (Тарас Шевченко, I, 1951, 326); [Свічка:] Во славу нашу, браття дорогі, Нехай вовік живе громада наша! (Іван Кочерга, I, 1956, 518).
2. у сполуч. з дієсл. із запереч. Ніколи, повік. І дав [Клим] собі зарік, Що він не буде брать горілки в рот вовік (Левко Боровиковський, Тв., 1957, 153).