ВОРКУВАТИ, ую, уєш, недок.
1. Видавати своєрідні переливчасті звуки (про голубів, горлиць і т. ін.). Щебече зяблича сім’я, І сиза горлиця воркує (Яків Щоголів, Поезії, 1958, 320); В гущині воркує голубка, лящить соловей (Костянтин Гордієнко, I, 1959, 473); * Образно. Чого серце, як голубка, день і ніч воркує (Тарас Шевченко, I, 1951, 55).
2. перен. Ніжно розмовляти з ким-небудь. [Сербин:] Буде вже нам безпечно, як голубки, воркувати (Степан Васильченко, III, 1960, 40); Соломія гладить Катрю по голові, розкутує хустку, тихо воркує: — Не плач, доню (Василь Кучер, Трудна любов, 1960, 334).