ВОРКОТАТИ, очу, очеш і ВОРКОТІТИ, очу, оти́ш, недок.
1. Те саме, що воркувати 1. Воркотала горлиця День і ніч, день і ніч (Пісні та романси українських поетів.., II, 1956, 139); Воркотіли білі голуби на ґанку (Василь Кучер, Чорноморці, 1956, 358).
2. перен. Те саме, що воркувати 2. Марія з чоловіком воркотить, розмовляє (Костянтин Гордієнко, Вірність, 1943, 62).
3. Те саме, що муркотати 1. Ой кіт буде воркотати (Словник Грінченка).
4. розм. Виявляти своє незадоволення, гнів тощо приглушеною переривчастою мовою; бурчати. Бігає професор по класі.. і воркоче щось під носом, а далі обертається до нас і кричить: — Додому! (Іван Франко, I, 1955, 244); — Вона коби лише на вулиці стояти та до всіх парубків зуби шкірити! — воркотів Максим (Наталія Кобринська, Вибр., 1954, 110).
5. Утворювати одноманітний приглушений звук — рокіт (про воду, машину і т. ін.). На дні під снігом воркотіла вода (Іван Ле, Мої листи, 1945, 83); Десь далеко воркотав трактор (Євген Кравченко, Сердечна розмова, 1957, 15).