ВОНО́, його (з прийм. до нього, від нього і т. ін.), займ. особ. 3-ої ос. одн., сер.
1. Уживається на позначення предмета мовлення, вираженого іменником середнього роду однини в попередньому реченні або після цього займенника. От.. одважилось [щеня] вхопить Шматок м’ясця, щоб не кортіло. Лев бачить, що воно зробило, Та змилосердився — мовчить (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 57); Хай щастя, друже, не найшов ти, — Але нащо тужить за ним? (Максим Рильський, I, 1960, 156); Обличчя його було землисто-сіре, зосталось таким навіть після того, як він витер з нього пилюку (Олесь Гончар, III, 1959, 9).
2. розм. Уживається в значенні вказівного займенника це. [Лікар:] А знаєте, Олімпіадо Іванівно, як дивлюсь я на оті книжки, то здається.., на їх місце стане тоненький збірник творів Ореста Михайловича Груїча. Воно і для полиці і для дівочого серця легше буде (Леся Українка, II, 1951, 40); То [пластинки] був найдорожчий Оленчин скарб, який вона збирала протягом довгих років, уриваючи з кожної стипендії якусь частку грошей. А тепер воно як знахідка (Василь Кучер, Трудна любов, 1960, 184).
3. розм. Уживається в значенні займенників він, вона з відтінком пестливості або зневажливості. Або може вже такою Воно [княжна] й уродилось? Або може молодеє Чи не полюбило Кого-небудь? (Тарас Шевченко, II, 1953, 14); Та де ж таки йому за писаря ставати? Воно ще таке молоде та дурне (Словник Грінченка).
4. розм. Уживається в значенні підсилювальної частки. [Чоловік:] Воно ж тепер і копати важко (Іван Микитенко, II, 1957, 310); І що воно за дитина, ніяк не заплаче! (Костянтин Гордієнко, II, 1959, 11).
То (ото) ж то й воно — уживається як повчальна або докірлива вказівка на що-небудь у значенні «в тім то й річ». — То ж то й воно, що душа в тебе молода та гаряча і довірлива до всього… Оберігай її, Маковею, не звихни ніде!.. (Олесь Гончар, I, 1954, 275); Ось (от) воно що! — уживається як вигук здогаду про що-небудь. — Еге, так от воно що! Тут догадався дід, що чортяка та закохався у відьму (Олекса Стороженко, I, 1957, 83).