ВОНА, її (з прийм. до неї, від неї і т. ін.), займ. особ. 3-ої ос. одн., жін.
1. Уживається на позначення предмета мовлення, вираженого іменником жіночого роду однини в попередньому реченні або після цього займенника. Линь, моя пісне, як чайка прудкая, — Вона не боїться, що в морі загине (Леся Українка, I, 1951, 65); Тут я зустрівся з музою своєю. І, взявши в руки ліру й срібний лук, Пливу, як тінь, по морю снів за нею (Максим Рильський, I, 1960, 148); Баба Сикліта дуже жаліла, що не вспіла наказати Марусі, як треба поводитись із сватами, і все, наче її кортіло, хотіла штовхнути дочку або сказати їй (Грицько Григоренко, Вибр., 1959, 33);
// у знач. ім. Означає особу жіночої статі як об’єкт чийого-небудь кохання. В думках завжди була тільки вона;
// у знач. ім.., розм. Уживається для визначення статі людини в дитячому віці. Це він чи вона?
2. тільки род. в. Уживається в значенні присвійного займенника. Таке її щастя, така її доля (Тарас Шевченко, I, 1951, 5); До війни Ляля часто бігала до цього будинку, де жила одна з найулюбленіших її вчительок (Олесь Гончар, II, 1954, 109).