ВОЛОКТИСЯ, очуся, очешся і розм. ВОЛІКТИСЯ, ічуся, ічешся; мин. ч. волікся, волоклася, лося і воліклася, лося; недок.
1. Тягтися по поверхні чого-небудь. Як був прив’язаний до львиного хвоста, так і волікся [Вовк] за ним, усю дорогу (Іван Франко, IV, 1950, 53); Ясна сукня волоклась по землі (Леся Українка, III, 1952, 612); Від стайні волікся за сірим жеребцем.. Карпо й кричав: — Люди, ось Драчів жеребець… Пан переховував! (Петро Панч, III, 1956, 138).
2. розм. Іти, їхати слідом за ким-небудь. Де-де буйні отари Товпилися з стаєнь на пасовисько, — За ними волоклись лінивим ходом Невиспані, обдерті вівчарі — Раби (Іван Франко, XIII, 1954, 205); За ними [каменотесами] в хвості волікся пригноблений смутний семінарський [постачальник] (Степан Васильченко, I, 1959, 243);
// Іти, ходити дуже повільно (від старості, утоми і т. ін.). Ледве можна було її [жінку] пізнати. Лише воліклась під вагою щоденної важкої журби (Ольга Кобилянська, I, 1956, 101);
// Повільно пересуватися, рухатися (про хмари тощо). Хмари чорні, важкі волоклись по небу (Марко Вовчок, I, 1955, 247).
3. розм. Постійно міняти місцеперебування; бурлакувати, мандрувати. І не знаю, Чи я живу, чи доживаю, Чи так по світу волочусь (Тарас Шевченко, I, 1951, 349); * Образно. Годі, годі, лиха доле, шляхом волоктися (Павло Чубинський, V, 1874, 478).
4. перен. Тривати, продовжуватися (про вирішення якогось питання, справи і т. ін.). Се не довго волоклося (Словник Грінченка);
// Поволі тягтися, минати (про час). Сумно, поволі, важко волікся час у повдовілій хаті (Іван Франко, I, 1955, 141).