ВОЛОКТИ, очу, очеш і розм. ВОЛІКТИ, ічу, ічеш; мин. ч. волік, волокла, ло і волікла, ло; недок., перех.
1. Тягти кого-, що-небудь по поверхні чогось. Стали її будити — не встає; вони її із лави волокти (Ганна Барвінок, Опов.., 1902, 57); 1 все щось він з того стриху скидав на землю, і волік перед хату (Василь Стефаник, I, 1949, 112); Тюбеляєві собаки волокли за собою по снігу вовчі шкури (Микола Трублаїні, Крила.., 1947, 68); * Образно. Волікла [хвиля] їх [каміння] по дні з таким гуркотом, наче там щось велике скреготало зубами й гарчало (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 391);
// Нести на собі когось або щось важке, великого розміру, що звичайно торкається землі. Зовсім повис йому на руки Денис; і Трохим сам утомився, і його волоче (Квітка-Основ’яненко, II, 1956, 413);
// Ледве пересувати (чоботи тощо). Вбрався Антосьо, взувся й пішов. Чоботи мав здорові, насилу волік за собою (Анатолій Свидницький, Люборацькі, 1955, 96).
♦ Ледве (насилу і т. ін.) ноги волокти — те саме, що Ледве (насилу і т. ін.) ноги волочити (див. волочити). — Тпррру!.. Іч, почула свою землю та — скоком! — сказав він, здержуючи коняку. — А, не бійсь, у місто ледве ноги волокла (Панас Мирний, III, 1954, 106).
2. розм. Силоміць (або переконавши) вести кого-небудь із собою. Троянці волокли з собою Старую бабу, як ягу (Іван Котляревський, I, 1952, 102); Усі гуртом волочуть тебе під ятку могоричі запивати (Квітка-Основ’яненко, II, 1956, 12).