ВО́ГНИК (розм. ОГНИК), а, чол.
1. Зменш. до вогонь 1, 2, 4. Сині вогники над сталлю горять… (Вадим Собко, П’єси, 1958, 266); Він працював без вогника (Олекса Гуреїв, Наша молодість, 1949, 148); В очах поетових блиснув лихий вогник (Леся Українка, III, 1952, 701).
2. розм. Пухирчастий висип на обличчі. На щоці [в Солохи] огник (Квітка-Основ’яненко, II, 1956, 212).