ВІ́СТРЯ, я, сер.
1. Тонкий, загострений або звужений кінець якогось предмета. Всі колючі гілки, здається, умисне спрямувались своїми вістрями Серьожці межи очі (Олесь Гончар, II, 1954, 35); До темного захмареного неба знеслось розпечене вістря ракети (Юрій Бедзик, Полки.., 1959, 186).
2. Гостра, різальна сторона якого-небудь знаряддя; лезо. Кожний обзирає обух, пальцем пробує, чи гостре вістря (Іван Франко, IV, 1950, 193); Трохим Іванович узяв її [стамеску] в руки, з цікавістю розглядав сталь, пробував вістря кінчика, відточеного, мов бритва (Анатолій Шиян, Гроза.., 1956, 173).
3. перен. Найістотніша частина чогось, спрямована на боротьбу з чим-небудь. Вістря сатири своїх п’єс Квітка-Основ’яненко спрямовував проти зловживань і продажності повітового чиновництва (Історія української літератури, I, 1954, 171); Всім своїм вістрям поема [Т. Шевченка] «Неофіти» спрямована проти царського самодержавства (Життя і творчість Т. Г. Шевченка, 1959, 463).