ВІ́РНО.
1. Присл. до вірний 1. Співав він, що любив колись щиро та вірно, а йому зрада сталась несподівана (Марко Вовчок, I, 1955, 203); Запевне, я можу тільки похвалити тебе, що ти вірно тримаєшся своєї медицини (Леся Українка, V, 1956, 380); Клянемось урочисто ми нині, Що під цим знаменом [піонерського зльоту] дорогим Будем вірно служить Батьківщині (Валентин Бичко, Вогнище, 1959, 36).
2. розм., рідко. Присл. до вірний 2. Хлопці подякували і почвалали в тому напрямку, куди показав.. козак. Спочатку йшли вірно.., але потім Марко щось наплутав (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 467).