ВІДВІКУ

ВІДВІКУ, присл. З давніх-давен, споконвіку. Небо, наче море, Землю обхопило: Сочце плине й гріє, Як одвіку гріло (Яків Щоголів, Поезії, 1958, 230); Одвіку ми прив’язані були До тебе, Земле, всім єством, хотінням (Любомир Дмитерко, В обіймах сонця, 1958, 18);
//  із запереч. част. не. Ніколи. Вже мені не було того щастя одвіку, та й повік не буде (Марко Вовчок, I, 1955, 205); Залізниця має пройти по перелогах степу, що одвіку не орався (Олесь Гончар, Таврія.., 1957, 638).