ВІ́ДСІЧ, і, жін.
1. Рішучий опір кому-небудь. Відсіч ворогові на війні — з-поміж інших умов — вимагає від бійців швидкості й натиску (Павло Тичина, III, 1957, 176); Богун, не гаючись, готувався до відсічі (Яків Качура, Вибр., 1953, 112).
2. Різка відповідь, гостре заперечення. [Милевський:] Знов помиляєтесь і на сей раз умисне, я не раз пробував остерігати і вас, і Ореста Михайловича, але стрівав завжди таку різку одсіч… (Леся Українка, II, 1951, 75); Ольга хоче йому заперечити. Шукає в пам’яті якоїсь гострої відсічі (Ірина Вільде, Опов., 1954, 72).
♦ Давати (дати) відсіч: а) чинити рішучий опір, відбивати напад. Війни не хочемо ми мати, але завжди готові нещадну відсіч ворогам дати (Українські народні прислів’я та приказки, 1955, 402); б) різко відповідати, гостро заперечувати. Ми, звісно, дали йому відсіч, вилаяли (Олесь Донченко, V, 1957, 471).