ВІДЛЮ́ДНИК, а, чол.
1. Той, хто тримається або живе осторонь від інших людей. Чого це він став таким боягузом, відлюдником? (Іван Ле, Міжгір’я, 1953, 408); Навколо ні оселі, ні голосу людського, тільки невідома землянка, в якій ховається якийсь відлюдник (Олесь Донченко, IV, 1957, 70).
2. церк. Чернець, що зрікся всяких стосунків з людьми; анахорет, самітник. Мандруючи пустинню, приблукала вона до склепу, де спасався один молодий відлюдник (Боккаччо, Декамерон, перекл. Лукаша, 1964, 237).