ВІДЧУЖЕНИЙ

ВІДЧУ́ЖЕНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до відчужити 1. Встає [Панса] відчужений дивним екстатичним виразом її слів (Леся Українка, II, 1951, 458); Замислений, відчужений від усього, сидить він у своїй кімнаті (Оксана Іваненко, Тарасові шляхи, 1954, 141);
//  у знач. прикм. Який виражає байдужість, холодність до когось. Сів [Трохим] на табурет, повернувся до Насті спиною, зліг рукою на край столика та так і застиг в тій ото відчуженій нашорошеній позі (Іван Рябокляч, Жайворонки, 1957, 88).