ВЕРГАТИ

ВЕ́РГА́ТИ, вергаю, вергаєш, недок., ВЕ́РГНУТИ і ВЕ́РГТИ, гну, гнеш, док., перех. і неперех., розм. З силою кидати, шпурляти. Як узяв той ведмідь дуб’я трощити; такі дуби вергає, що по півтора обіймища (Українські народні казки, 1951, 179); Дочка та батько німцям не здавались.. Гранатами вергали в ворогів (Максим Рильський, Мости, 1948, 107);  * Образно. [Калеб:] Та тяжко вергнуть каменя на брата! (Леся Українка, III, 1952, 80).
♦ Вергати громами (громи) — гнівно розмовляти, загрожувати. Командуючий окупаційною армією мав підстави рвати й метати, мав причини вергати громи (Юрій Смолич, V, 1959, 617).