УВОЛЮВАТИ

УВОЛЮВАТИ (ВВОЛЮВАТИ), юю, юєш, УВОЛЯТИ (ВВОЛЯТИ), яю, яєш, недок., УВОЛИТИ (ВВОЛИТИ), олю, олиш; наказ. сп. уволь; док., перех. Виконувати, задовольняти (чиїсь волю, бажання тощо). Боявся [Сивоок], що разом з пустими словами витруситься йому з серця все те, що так неждано-негадано прилинуло, тому без спротиву вволював бажання Лучукове (Павло Загребельний, Диво, 1968, 109); — Ви маєте право жити по своїй волі, вволяти свою волю (Нечуй-Левицький, V, 1966, 147); Управа.. прикро наказувала, щоб.. волость уволяла справедливу волю вчителеву (Борис Грінченко, Без хліба, 1958, 27); Уволили твою волю Українські діти: На Чернечу несуть гору, Де ти [Т. Шевченко] хотів жити (Пісні та романси українських поетів.., II, 1956, 134); — Даліло, мила, за твоє кохання Чим можу я тебе надгородити? Скажи, повідай, моя зоре, те бажання, Хоч би загинуть — мушу я вволити! (Леся Українка, I, 1951, 333); Перші дні Ляля, вволивши благання хворої матері, нікуди не виходила з дому (Олесь Гончар, IV, 1960, 47).