УТЕРПІТИ (ВТЕРПІТИ), плю, пиш; мн. утерплять; док.
1. Стримати себе від якихось дій, вчинків, від вияву яких-небудь почуттів, здійснення якихось намірів. Хлоп’я в садку собі гуляло Та й забажало На іграшки ужа піймать (Воно гніздо його назнало — Так як утерпіть, щоб не взять?) (Леонід Глібов, Вибр., 1951, 22); Хоч було й розсердиться [Соломія] чого на Романа, але через одну-другу хвилину не втерпить, щоб не заговорити (Нечуй-Левицький, VI, 1966, 378); Та й до річки, хіба ж утерпиш, щоб не гайнути, коли товариші з горба з криками, зі сміхом летять стрімголов у береги (Андрій Головко, I, 1957, 191); — Та помовч уже, Трохиме, — не втерпіла бабуся (Михайло Стельмах, Гуси-лебеді.., 1964, 84).
2. діал. Постраждати (у 1, 2 знач.). І Дрогобича не минула холера. Особливо Лан утерпів від неї більше, як інші передмістя (Іван Франко, VIII, 1952, 333).